В РЕНЕСАНСНІЙ РЕЦЕПЦІЇ 4 страница

Предыдущая3456789101112131415161718Следующая

Найавторитетнішим і найуживанішим джерелом для цих видань XVI ст. послужив "Трактат про дві Сарматії" Меховіти. Так, на ньому ґрунтуються розділи про Русь, тобто Україну ("De Russia sive Ruthenia") i про Московську державу ("Moscovia"), у творі німецького космографа Й. Боемія "Звичаї, закони і обряди різних народів", що вийшов 1520 року і потім багато разів перевидавався у різних країнах (149, с. 173-177, с. 182-184). В середині XVI ст. з'явився також його італійський переклад (Венеція, 1566 р.).

У третій книзі цього твору маємо групу невеликих розділів про "сарматські країни", яка відкривається названим вище розділом "Про Русію або Рутенію" (с. 173-177), продовжується розділами про Литву (с. 177-179), Лівонію й Пруссію (с. 179-182), Московську державу ("Moskovia", с. 182-184) і завершується розділами про Польщу (с. 184-185) і Угорщину (с. 186-189). Як бачимо, Боемій також чітко дотримувався "страбонівського" етнічно-географічного принципу у викладі матеріалу і не лише поставив Русь на перше місце серед "сарматських країн", а й приділив найбільше місця описові її звичаїв, законів і обрядів. Слідом за Меховітою, в географічних визначеннях він включив до Русі лише Україну, а Московії відвів окремий розділ, однак у викладі етнографічного матеріалу відійшов від цієї диференціації. В етнографічній частині розділу "Про Русію або Рутенію" Боемій розповів головним чином про Москву, спираючись не тільки на Меховіту, а й на інші джерела, письмові й усні, причому ряд деталей наводять на думку, що йому були відомі розповіді Герберштайна (там само, с. 175-177). Щодо географічної частини розділу, то тут він повністю йшов за трактатом Меховіти і з особливим задоволенням переповідав про "дивини" українських земель, насамперед про їхні казкові багатства й фантастичну родючість (там само, с. 173-175).

Невеличкий розділ загального змісту про Русь, тобто Україну, маємо також у "Яскравому описі Європи" Ансельма і Хрістіана Целла, що вийшов 1536 року в Антверпені (171). Очевидно, більш докладні відомості про Галичину містить "Обрис сучасної географії Польського королівства" Джакомо Кастальді, але нам не пощастило відшукати цю рідкісну пам'ятку, видану 1562 року в Венеції (170).

Та перше місце серед видань цього типу слід відвести "Космографії" німецького вченого-гуманіста XVI ст. С. Мюнстера (328), що його сучасники шанобливо називали "німецьким Страбоном". Над нею він трудився близько двадцяти років, опрацьовуючи величезну кількість літературних джерел, ретельно збираючи відомості, в тому числі з усних розповідей. "Космографія" Мїонстера перевидавалася незліченну кількість разів як у німецькому оригіналі, так і в перекладах різними мовами, протягом тривалого часу вона правила за взірець і джерело компіляцій для праць такого типу в усій Європі, а також була широко вживаним посібником з географії для студентів, мандрівників, політиків тощо. За приблизними підрахунками, "Космографія" Мюнстера більше десяти разів виходила німецькою мовою, двічі латинською (1554 і 1559 рр.), тричі французькою (1552,1556, 1565 рр.), двічі італійською (1558 і 1575 рр.); крім того, 1554 року вона вийшла чеською мовою і 1558 - англійською. Історик географії Й. Левенберґ говорить, що в ХVІ ст. вона витримала 24 видання (880, с. 250). Словом, її роль у поширенні географічних знань у ренесансній Європі була дуже значною.



Окремі розділи в "Космографії" Мюнстера відведено Польщі, Литві з Самогітією, Русі та Московії. Всі вони йдуть під загальною шапкою "Сарматії", до якої Мюнстер ще включив Угорщину і Волощину, посилаючись у визначенні її меж на Птолемея: "Ці країни Птолемей разом називав Європейською Сарматією" (328, с. 1090). Цікаво, що Галичину він виключив з опису Польської держави і відніс її характеристику до розділу, присвяченого Русі, тобто Україні. Отже, Мюнстер теж дотримувався згадуваного ренесансно-гуманістичного принципу, пов'язаного з античною традицією, який вимагав дотримуватися в географічних описах не мінливих і минущих політичних кордонів, а "природного поділу країн" і розселення народів.

Основними джерелами опису "сарматських країн" Мюнстерові послужили: згадуваний вище розділ про Польщу і Литву з космографії Енея Сільвія, твір польського гуманіста, німця з походження, Деція "Про давніх поляків", твір литовця Антонія Віда (Vuied) про Литву, який до нас не дійшов, згадуваний трактат Джовіо про великого князя Московського Василія ПІ і передусім "Трактат про дві Сарматії" Меховіти. Щодо опису Русі, тобто України, то він майже виключно засновується у Мюнстера на трактаті Меховіти. Звідси в його "Космографії" й тлумачення "Русі" і "Московії" як різних географічних і етноісторичних реальностей. Але слід зазначити, не лише Меховіта, а й інші джерела, якими користувався Мюнстер, наводили його на таке тлумачення. Особливо це стосується Деція, який, залишивши Русь у складі "європейської Сарматії", відніс Московію до "азіатської Сарматії" (491, с. 312).

Описуючи українські землі в основному за Меховітою, Мюнстер, як і Боемій, не зовсім продумано і вдало відбирав матеріал із його трактату; впадає у вічі, що він віддавав перевагу відомостям з "художнім домислом", які могли

вразити його читачів незвичайністю, екзотикою. До того ж у нього немало плутанини з ономастикою, на що спершу і вкажемо. Загальне визначення Русі в нього таке: "Русь, яку також називають Рутенією і Подолією, верхньою і нижньою Альбою, це частина Польського королівства, яку також називають Роксоланією, на сході межує з землею московитів і має їх за сусідів" (328, с. 1028). Поєднання ононімів "Рутенія" і "Роксоланія" пояснень не потребує, це були поширені в Західній Європі XV-XVII ст. латинські відповідники ононіму "Русь" (у межах тогочасної України). Інша річ - Подолія: у Меховіти це одна з областей південної Русі на кордоні зі степом; у Мюнстера ж вона перетворюється на синонімічну назву всієї Русі. Далі, Меховіта ніде не говорив, що Русь - частина Польського королівства, у відповідності з історичною дійсністю він розглядав її як основну частину Литовсько-Руської держави (нагадаю, що Польщу він взагалі виключив із "Європейської Сарматії"). Оскільки Мюнстер розрізняв Польське королівство й Велике князівство Литовське як дві держави, то слід думати, що в даному випадку його ввела в оману двозначність терміна "Русь" у польських джерелах, якими він користувався, зокрема, у тих же Меховіти й Деція, те, що у вузькому значенні слова вони називали Руссю також Галичину, тобто Руське воєводство в складі Польського королівства. Щодо останнього з Мюнстерових синонімів Русі, "верхньої і нижньої Альби", то на Заході в ХVІ ст. так іноді називали область по Дону і Азовському морю, яка, власне, лежала поза межами України.

Оскільки назву "Поділля" Мюнстер прийняв за один із синонімів Русі, то й опис цієї української землі, що ґрунтувався на відповідному фрагменті трактату Меховіти, наводиться у нього вже як характеристика Русі в цілому. Тут ідеться і про виняткову родючість ґрунту, який без обробки й посіву три роки підряд родить пшеницю, і про буйні трави, які за кілька днів закривають плуг, і про величезну кількість бджіл, і про ставки, в яких рибу не розводять, а вона сама плодиться "під дією неба", власне, за допомогою дощу, яким переносяться ікринки, і т.д. (там само, с. 1028-1029). Даючи таке змалювання України, в якому дійсність доповнена перебільшеннями й домислами, "німецький Страбон" йшов назустріч смакам своїх сучасників,

які начиталися й наслухалися розповідей про "заморські дивогляди" й особливо цінували подібні описи. Глухо згадується у Мюнстера про те, що "люди цієї країни ведуть великі війни з татарами..." за "сіль, яку в суху пору року збирають в місцевості під назвою Качібей" (там само, с. 1029). Слід думати, що це повідомлення Мюнстера з'явилося на підставі ще неясних чуток про козацькі війни з татарами, які вже приходили на Захід, залишаючись, можливо, з не менш неясними відомостями про чумацькі обози, що направлялися в Крим за сіллю, та про напади татар на ці своєрідні каравани українських степів. "Подільські відомості" про Україну доповнені у Мюнстера стислим описом Галичини і Львова, що в цілому має більш достовірний характер, хоч і тут не обійшлося без деяких помилкових тверджень. Зокрема, Львів перетворився у Мюнстера на центральне місто всієї Русі, - наслідок того, що німецький космограф не розібрався в тій двозначності терміна "Русь" у польських джерелах, про яку мовилось вище. "Центром Руської країни, - пише Мюнстер, - є Львівська область з містом Львовом (Lemberg), яке добре укріплене, має два замки, один на горі, а другий унизу; це головне місто Русі (точніше б було "Руського воєводства", Червоної Русі. - Д. Н.). На північ від нього розташовані округи Холм і Бельз. Це місто було так назване за ім'ям імператора Леона, - на честь перемоги, яку він здобув над мешканцями цього краю" (там само, с. 1029-1030). Як бачимо, князь Лев, син Данила Галицького, перетворився у Мюнстера на імператора, який підкорив населення краю. Далі Мюнстер повідомляє, що Львів - це великий торговий центр на сході Європи, "його відвідують багато купців, і християн, і турків", що це місто провадить торгівлю з Кафою, Константинополем і "Олександрією, що в Єгипті" (там само, с. 1030).

У другій половині XVI ст. описи України з'являються у французьких космографіях А. Піне, Ф. Бельфоре і А. Теве. Хоч хронологічно вони належать до наступного, останнього періоду західноєвропейської ренесансної україніки, але за змістом і характером ще цілком тяжіють до пам'яток її другого періоду, тобто першої половини й середини XVI ст. У першій з них, у космографії А. Піне, відомості про Русь, тобто про Україну, дуже скупі й найзагальніші, хоч вона й названа серед найважливіших країн Східної Європи, поряд з Польщею, Московією і Татарією (351, с. 6-7). Східний кордон Русі Піне визначає "великою рікою Дніпром"; але на карті Європи, вміщеній у праці ліонського космографа, під назвою "Русь" (Russie) значиться Галичина, на північ від неї - Волинь (Volhinia), на схід, до самого Дніпра - Поділля (Podolia), за яким уже ніяких позначень нема.

Нічого нового в опис українських земель не внесла і "Всесвітня космографія" французького вченого й письменника Ф. Бельфоре (139). Це, до речі, той Бельфоре, який у збірнику "Трагічні історії", у п'ятій його книзі (1576 р.), переповів саґу про данського принца Амлета, запозичену з середньовічної хроніки Саксона Граматика, і тим самим оживив середньовічний сюжет, що ліг в основу трагедії Шекспіра "Гамлет". Щодо розділу про Русь у його космографії, то це не що інше, як механічне перенесення відповідного розділу з французького видання космографії Мюнстера (329). У передмові до своєї "Всесвітньої космографії" Бельфоре заявив: "Мюнстер описав величезну кількість речей, гідних пам'яті, але й пропустив так багато дивовиж, що я зміг їхню кількість збільшити вдвічі, особливо тих, що стосуються нашої Франції" (139, І, Preface). Дотримуючись цього принципу, він лише доповнював текст Мюнстера, не вдаючись до його переосмислень і переробок. Доповнень він справді вніс багато - обсяг його космографії зріс майже вдвічі, однак розділу про Русь це майже не торкнулося; єдине доповнення в ньому - замітка про "грецьку релігію" русів і про Київську митрополію (там само, І, с. 1822).

З усім французьких видань цього типу, що з'явилися в XVI ст., найбільш цікава й оригінальна "Всесвітня космографія" Андре Теве. Насамперед Русь (тобто Україна) постає в ній у дещо іншому освітленні, ніж у Боемія, Мюнстера та інших космографів, оскільки Теве спирався переважно на Герберштайна, а не на Меховіту (хоч він, як видно з тексту його космографії, був обізнаний і з працями Меховіти, Деція, Кромера та інших польських авторів). Він, зокрема, слідом за Герберштайном вживає термін "Русь" і в широкому історичному значенні, включаючи до неї і Московію. Відомості про Україну в космографії А. Теве аналізуються у спеціальній розвідці М. П. Ковальського, особливо географічні й топографічні (561, с. 171-180), і я не буду на них зупинятися, зосередивши увагу на історико-літературному аспекті цієї пам'ятки.

У розділі, відведеному Великому князівству Литовському, Теве, слідом за Герберштайном, центральне місце відвів оглядові тогочасної України, називаючи її за вже усталеною на Заході традицією Руссю. Досить своєрідний у нього опис Києва - спалах поетичної фантазії на основі сухої й діловитої інформації Герберштайна. "На ріці Дніпрі, -пише Теве, - стоїть місто Канів, на відстані десяти льє від якого колись був Київ (estoit jadis Chiovuie), головне місто русів, тепер зруйноване; там серед кущів, тернів та сосен видно руїни та залишки будівель, колишніх палаців королів та князів, святих храмів і монастирів; ці скорботні руїни видно також по навколишніх горах. Там ще багато печер, вирізаних у скелях, де можна побачити великі гробниці, а в них тіла, які ще не зовсім розсипалися" (406, с. 69). Намальована Теве картина зберігає лише зовнішню близькість до нотаток Герберштайна: славетного німецького мандрівника передусім цікавив сучасний Київ, і про його історію він говорив мимохідь; у Теве ж сучасний стан міста не береться до уваги ("колись був Київ"), акцент повністю перенесено на зруйновану велич давньої столиці Русі, а розповідь набуває медитаційної тональності, що нагадує описи руїн Трої чи Риму в західних літературах кінця XVI -початку XVII ст., наприклад, сторінки про руїни "Трої" в "Подорожах" П'єтро делла Балле. Але для цього Теве довелося перетворити сучасний Київ на суцільні руїни, зобразити повне запустіння, що не відповідало дійсності.

Таке довільне змалювання Києва, можливо, якоюсь мірою пояснюється тим, що Теве був не тільки мандрівником і географом, а й письменником, автором книги біографічних нарисів "Правдиві портрети й життєписи великих людей..." (1548 р.). Його ім'я було відоме в літературних колах тогочасної Франції, і уславлений П'єр Ронсар присвятив йому панегіричну строфу в одній зі своїх од ("L'Angoumoisin"), де прославляв його як мандрівника і вченого. Цією строфою Ронсара відкривалося останнє прижиттєве видання "Космографії" Теве (1584 р.), наведена вона і в передмові А. Галіцина до уривків із цієї книги, відведених Східній Європі (там само, с. VIII).

Не менш довільна у Теве також характеристика "дніпровських черкасів", тобто українських козаків. У ній він теж спирався на Герберштайна, але характерним для французького космографа було вільне поводження з джерелами, внесення в них доповнень і "уточнень", заснованих на неясних чутках, а то й просто на здогадах і домислах, що нерідко призводило його до розбіжностей з використаними джерелами та з історичною дійсністю. Саме так і трапилося з його характеристикою "дніпровських черкасів": "Говорячи тут про черкасів, - заявляє Теве, - я маю на увазі не тих, що живуть у горах між Чорним і Каспійським морями і наслідують релігію грузинів; ні, я говорю про тих, що живуть між Литвою й Молдавією, в місцевості, де Бористен впадає в море... Між цими дніпровськими черкасами нема християнських пристановищ, тому що король Херсонеської Тавриди (тобто кримський хан. - Д.Н.) відібрав цей край у короля польського і тепер там Перекопське королівство, з того часу, як Магомет II завоював Константинополь і Трапезундську імперію" (там само, с. 68).

Нагадаю, у Герберштайна цілком правильно говориться, що "дніпровські черкаси" - це руси-християни, перший бар'єр християнського світу на самісінькій його межі з мусульманським, але Теве чомусь вирішив його "виправити" й відніс їх до мусульман, виходячи, очевидно, з якихось плутаних усних розповідей, які змішували українських козаків з татарськими, а найімовірніше, із загального міркування, що раз вони живуть у краю, яким володіє нібито "мусульманський король", то й самі повинні бути мусульманами. І вже зовсім фантастичним є твердження Теве, що "турок тепер володіє Києвом", але утримувати місто за собою йому дуже важко, оскільки "московита не можуть з цим примиритися" (там само, с. 60).

Як бачимо, описи України в західних космографіях XVI віку не відзначаються ґрунтовністю й точністю, чимало в них плутанини й домислів, що пояснюється передусім браком достовірних джерел. Втім наявність останніх, як це видно на прикладі Теве, теж далеко не завжди могла бути гарантією від "вольностей" космографів. Слід тут брати до уваги й те, що в той час на Заході циркулювало багато переказів і чуток про маловідомі країни, вплив яких на зазначені письмові пам'ятки не піддається більш-менш точному врахуванню, а ренесансна географія, яка ще не виробила чітких наукових принципів, охоче ними користувалася, вбачаючи навіть у розповідях про "дивогляди" особливу цінність. Сказане, однак, не означає, ніби космографії Мюнстера, Теве та інші не заслуговують на увагу при вивченні західноєвропейської ренесансної україніки. Цікаві вони насамперед тим, що, зважаючи на велику популярність цих видань, за ними можна скласти думку про найбільш поширені уявлення про Україну в Західній Європі пізнього Відродження. Звичайно, до них не можна підходити як до наукових джерел, - вони радше створювали досить вільний узагальнений образ маловідомої країни, в якому достовірні відомості поєднувалися з неперевіреними чутками й фантастичними домислами.

Згадки про Русь (Україну), а також, окремі "руські епізоди" з'являються також у творчості деяких видатних письменників західноєвропейського Відродження. Так, ці згадки знаходимо у Франсуа Рабле, який відзначався характерними для ренесансної літератури людинознавчо-етнографічними інтересами, поєднуючи в собі, за визначенням А. Мансюї, риси Плінія Старшого та Бальзака (886, с. 9). Маючи величезну класичну ерудицію, Рабле знав про європейський схід в основному те, що міг вичитати про нього у Страбона, Птолемея, Плінія Старшого, Помпонія Мели та інших античних авторів, доходили до нього й розрізнені сучасні відомості; проте і "Трактат про дві Сарматії" Меховіти, і "Нотатки про Московію" Герберштайна лишилися йому не відомі. Як і інші гуманісти Відродження, Рабле виявляв інтерес до того, де проходить межа між Європою і Азією, а також цікавився тим, до якої з цих частин світу належить таємнича Московія (щодо Русі, тобто України, сумнівів у цьому питанні в нього не було, він відносив її до Європи). Переконливої відповіді на згадане питання він не знаходив, але схильний був вважати, що Московська держава розташована в Азії (867, с. 183-185, 305-308; 886, с. 9-17).

З трьох згадок про Московію в романі Рабле "Ґарґантюа і Пантаґрюель" дві якраз такого географічного змісту, а одна - змісту радше військово-політичного. Останню знаходимо в епізоді військової наради з першої книги роману, де капітан Мердайль заявляє королю Пікрохолю, який зібрався завоювати весь світ: "Короткий наказ, який ви пошлете московитам, в одну мить приведе на поле бою під ваші прапори чотириста п'ятдесят тисяч добірних вояків" (360, І, с. 128). У характерній для Рабле жартівливо-гіперболічній формі тут відтворено ті чутки про військову силу Московської держави, які в середині XVI ст. ширилися в Західній Європі. У цьому ж епізоді згадується й Русь, тобто Україна за ономастикою, прийнятою в той час на Заході, її названо в числі країн, які розпаленій уяві вояцтва Пікрохоля ввижаються завойованими: "Нарешті, пропливши казковим морем (par la mer fabuleuse) i минувши сарматів, - іронічно пише Рабле, - вони перемогли і підкорили Пруссію, Польщу, Литву, Русь, Волощину, Трансільванію, Угорщину, Болгарію, Туреччину і вступили в Константинополь - (там само, І, с. 127). Як бачимо, Русь з'являється у Рабле в групі країн Східної і Південно-Східної Європи, які в ренесансних трактатах, космографіях та інших джерелах включалися до "європейської Сарматії" (за винятком хіба що балканських).

У зв'язку з цим слід зауважити, що в російських перекладах роману Рабле назва Russie в наведеному пасажі неправильно перекладається як "Росія". Насправді ж тогочасна Росія для Рабле - це Московська держава, Московія, яку він і згадує окремо в своєму романі. Для Рабле та інших гуманістів Відродження "Русь" і "Московія" аж ніяк не були етносинонімами, як це виходить у згаданих російських перекладах. За словом "Русь" у Рабле стоїть досить визначений етнічно-історичний зміст: ідеться про українські землі, які в своїй сукупності на тогочасному Заході називалися Руссю. Гадаю, цей зміст необхідно з можливою адекватністю передавати в перекладах, уникаючи його нівелювання.

Варто ще додати, що О. М. Веселовський знаходив у романі Рабле відгомін двох українських народних легенд про людей, "які в своїй святості досягли так багато, що могли, не занурюючись, ходити по воді, а також перемагати нечисту силу" (953, с. 288). У цих наївно-гумористичних легендах проявилося негативне ставлення народу до офіційної церкви й духівництва, що було близьким гуманістові Рабле, і він скористався з цього мотиву, надавши йому більш загостреного звучання. Однак, помітивши відгомониукраїнських народних леґенд у "Ґаргантюа і Пантагрюелі", видатний російський вчений навіть не ставив питання, якими шляхами вони могли дійти до Рабле. Думається, що генетичний зв'язок тут відсутній, мова може йти про типологічно близький мотив, з яким Рабле міг зустрітися у французькому фольклорі або ж у книжних джерелах.

"Руські алюзії" маємо також у поемі Л. Камоенса "Лузіади", вершині літератури португальського Відродження (50). Як зазначалося, одним з важливих аспектів епохи Відродження було масштабне розширення географічних обріїв, відкриття нових світів і їх освоєння, наукове і художнє. Та жодна з великих літературних пам'яток Відродження так тісно не пов'язана з цим аспектом епохи, як поема Камоенса. З певністю можна сказати, що вона безпосередньо виросла з великих географічних відкриттів кінця XV-XVI er. і з найбільшою повнотою та поетичною силою виразила відповідні прагнення і звершення своєї епохи. Основу її сюжету складає славетна подорож Васко да Ґама, поетового родича, в Індію, навколо берегів Африки; сама ж поема створювалася Камоенсом під час його тривалої військової служби в Індії (1553-1570 рр.).

Але характерно, що цей незвичайний сюжет, новий і яскраво своєрідний життєвий матеріал Камоенс вкладає в форму, для якої моделлю послужили античні епопеї, "Одіссея" Гомера та "Енеїда" Верґілія. Не заглиблюючись у це питання, що не має прямого стосунку до нашої теми, зазначу лише, що композиційна схема "Лузіад" наслідує верґіліївський взірець: спочатку плавання з усілякими пригодами, потім війна на новій землі, яка завершується перемогою, і все це за участю олімпійських богів, що розділилися на два табори. У цьому відношенні "Лузіади" Камоенса не становлять винятку серед ренесансних епопей, орієнтованих на античні взірці. Подібно до Одіссея на бенкеті феаків чи Енея в палаці Дідони, герой Камоенса в III-V піснях поеми віддячує господарям за гостинність розповіддю про себе і свою країну, про попередні етапи подорожі з усіма її пригодами. Але цікаво, що свою розповідь Васко да Ґама розпочинає з опису всієї Європи - риса, яка засвідчує радикальні зрушення в масштабах бачення світу, що було наслідком великих географічних відкриттів. Очевидно, тут відіграла свою роль і та обставина, що поема створювалася в Індії, і з цієї віддаленої точки зору вся Європа уявлялася поетові певною єдністю, географічною й почасти історичною.

Опис Європи Камоенс починає від її східних рубежів і звідти все далі просувається на захід, до Портуґалії, на якій, зрештою, і зосереджує розповідь. Але в даному разі нас цікавить лише те, як описується великим португальським поетом Східна Європа. Слід сказати, що в цьому описі Камоенс виходив із традиційних географічних уявлень, поширених серед західних гуманістів до Меховіти й Герберштайна. Тут він пише і про Ріфейські, і про Гіперборейські гори, які, за античними переказами, нібито тяглися на крайній півночі Східної Європи вздовж берегів Льодовитого океану. "І коли ти підеш далеко до полюса, - говориться в поемі, - то постануть перед тобою Гіперборейські гори, в яких завжди володарює Еол і які від буряних вітрів дістали своє ймення" - цитую німецький неримований переклад (163). Нагадаю, що існування цих міфічних гір спростував у своєму трактаті Меховіта, якого підтримав Герберштайн, і ця перемога істини над авторитетом вразила тоді всю "республіку гуманістів", - але до Камоенса, який довгі роки провів у Індії, звістки про це не дійшли.

В поемі Камоенса також знаходимо химерне переплетіння застарілих уявлень про Східну Європу, запозичених з античних джерел, із сучасними відомостями, щоправда, не завжди чіткими. Так, він пише про європейський схід: "Там живуть незліченні полчища скіфів, з якими у віддалені часи вели великі війни народи античності і які одного разу захопили Єгипет" (там само, с. 66). І тут же, продовжуючи поетичний опис Східної Європи, Камоенс називає країни й народи, які в новий час заселили її простори, і між ними "рутенців" і "московитів", тобто українців і росіян. Разом з тим, за античною традицією, сприйнятою епохою Відродження, він називає їх "сарматами" і об'єднує разом з "лівонцями", тобто народами Прибалтики, у "сарматський народ", що розселився на величезних просторах від Балтійського моря до Дону: "Від цього моря (Балтійського. -Д. Н.) до Дону живе дивовижний народ, рутенці, московита й лівонці, які були колись сарматами" (там само). Як і в багатьох ренесансних пам'ятках, реальні відомості поєднуються тут з античною ономастичною традицією, і врезультаті реальна етнічно-історична спорідненість "рутенців" і "московитів" постає в "сарматському" вигляді. Загалом же Східна Європа уявлялася Камоенсу безмежним і досить невиразним простором, де знаходилося місце й переказам античності, й реально існуючим країнам та народам його часу.

Іншого змісту "руські епізоди" в "Есе" Монтеня, що мають яскраво виражений конкретно-історичний характер. Як ілюстрації до філософсько-моральних роздумів Монтень навів у своєму уславленому творі три "руські епізоди": перший - з історії Київської Русі, її війн із польським королем Болеславом Хоробрим, другий - з часів татарського іга в Московській Русі і третій - з недавнього минулого, тобто з історії нападів турків на Україну в кінці XV ст. Щодо джерел Монтеня, то французький дослідник П. Віллє переконливо показав, навівши текстуальні зіставлення, що основним джерелом великому філософу й письменнику послужила "Історія польських королів і принців" Я. Гербурта у французькому перекладі Бодюена (948, с. 73-76); вона є компіляцією відомої праці М. Кромера "Про походження і діяння поляків", яка вийшла латинською мовою в Базелі 1555 р. Крім неї Монтень мав у своєму розпорядженні ще деякі джерела про Давню Русь і Україну: саму працю Кромера, яка певною мірою охоплює також історію Київської Русі й України" до середини XVI ст., і космографії С. Мюнстера та А. Теве (там само, с. 66-67). Конкретні уявлення про напади турків і татар на Україну й захоплення бранців давала йому "Республіка турків" Ґ. де Постеля, яку він уважно студіював і про яку скажемо трохи далі.

Отже, з трьох "руських епізодів" в "Есе" Монтеня два безпосередньо стосуються української історії. Перший з них з'явився в п'ятому виданні "Есе", що вийшло 1588 р. і було доповнене третьою книгою, де й знаходимо розповідь про те, як "руський князь Ярополк" у своєму прагненні помсти польському королю Болеславу скористався зі зради якогось угорського дворянина, а потім звелів стратити його. "Цей угорець, - розповідається у Монтеня, - видав себе за благородну людину, старанніше, ніж будь-коли, служив королю, став одним з його радників і найбільш довірених осіб. Домігшись усього цього, він обрав зручний момент і за відсутності короля здав русам Віслицю, велике й багате місто, і ті повністю його зруйнували й спалили, причому були вбиті не тільки жителі цього міста без розрізнення віку і статі, а й багато дворян з усієї округи, яких він для цього й зібрав тут. Скориставшись цією зрадою, Ярополк вдовольнив до сп'яніння свою жадобу помсти й гнів, які, слід сказати, не були безпідставними (бо Болеслав завдав йому тяжкої образи своїми діями); та коли він згодом спокійно й безпристрасно поглянув на вчинки угорця й побачив вочевидь усю його ницість, він звелів виколоти очі, відтяти язика і соромітні місця виконавцеві своєї волі" (320, III, с. 288-289).

Звідки Монтень узяв це оповідання і чи лежить в його основі реальна подія давньоруської історії? Про те, що така подія мала місце, свідчить "Історія держави Російської" Карамзіна, але в сюжеті, який тут розповідається, дійовою особою виступає не Ярополк, а галицький князь Володимирко, який у подібний спосіб помстився польському королю Болеславу Кривоустому, а потім покарав зрадника. Володимирко, розповідається у Карамзіна, "не міг забути підступного злодіяння ляхів, які так безчесно полонили Володаря (батька його), і метався їм при будь-якій нагоді. Якийсь знатний угорець, вельможа Болеслава, начальник міста Віслиці, зрадив свого правителя і таємно кликав галицького князя в його багату область. Володимирко без опору заволодів нею і дотримав даного угорцю слова: осипав його золотом, дарами й почестями, але, гидуючи злодіянням, наказав тут же осліпити цього зрадника й зробити його євнухом. "Нелюди не повинні мати дітей, подібних до них", - сказав Володимирко і таким чином хотів узгодити природну ненависть до поляків з любов'ю до чесноти" (552,1, с. 178-179).


7702286838888080.html
7702346006693754.html
    PR.RU™